?

Log in

No account? Create an account


На початку - кілька патріотичних фоточок із Краматорська.

 



нині тут це не рідкість. а ще - кожен (кожен!!) стовп у місті вдягнений ось у такі жовто-блакитні спіднички.

 


на шляху із Ізюма до Слов'янська сьогодні зранку поменшало на один блок-пост. це ще одне свідчення того, що зона АТО відкочується все більше і більше на схід, іншими словами - звужується.

 

В Дзержинськ ми рушили на своїх цивільних авто. дуже затрималися з виїздом, бо, на жаль, деякі колеги-журналісти не вміють приїздити вчасно. Їхали колоною, в супроводі військових, запаковані в броніки. їхня вага і справді менше відчувається на тілі, але в спеку - це все одно випробування. відчуваєш його на собі як два розпечені металеві млинці на спині й животі, від яких - нікуди подітися.

 

не їхали - мчали. колону вели на дуже великій швидкості. Макс - місцевий водій - який тут нас возить, сказав, що не хотів би так гнати машину, аби не втратити бампер. йому відповіли - краще втратити бампер, аніж голову.

 

дороги практично пусті. за кількадесят км можна не зустріти жодного авта. зате покинутих блокпостів я сьогодні надивилася на все життя.

 

дорогу раз по раз перерізають бетонні плити - їх треба об'їжджати зигзагом, скидаючи швидкість. на деяких блокпостах гойдаються таблички: міни.

 

відчуття насправді не дуже. мчати на швидкості пустою дорогою, розуміючи, що військові підганяють тебе не просто так і що з-за кожного куща придорожніх хащів, яких тут удосталь, по тобі можуть чимось поцілити.

 

з одного боку заїзд у місто виявився заблокованим.

 



довелося розвертатися і знову мчати, шукаючи об'їздні шляхи.

 


Місто, порівняно з тим же Слов'янськом, практично ціле. за винятком центру. найбільше дісталося міськраді. від неї практично нічого не лишилося.

 


вигляд ізсередини.

 





попіл під ногами іще теплий, де-не-де куріє димок. зате місцеві вже встигли натягати всередину листівок на тему ДНР. даруйте, зняли їх тільки на камеру, фото нема.

 

раніше в міськраді був штаб бойовиків. під час бою за приміщення вони підігнали до нього танк. з нього, серед іншого, летіло і в житлові будинки та автомобілі неподалік. наслідки - тут.

 





мене сьогодні цілий день запитують - а як реагує місцеве населення? я би сказала - стримано. напруження в місті відчуваєш спинним мозком. ті, хто за ДНР, мовчать у ганчірочку, бо в місті українські силовики з автоматами. ті, хто за Україну, - так само мовчать, бо бояться, що повернуться бойовики. тим паче, неподалік під Горлівкою - передова і тут добре чути її відголоски.

 

Нам сьогодні зустрілися тут і дівчатка, які запитували, чого в місті так мало військових і просили звідси нікуди не йти, і заплакана дівчина, яка цікавилася, чи не знаю я бодай щось про долю днрівців, яких штурмували наші силовики. і місцевий чолов'яга, який горів бажанням злити на вушко інфу про місцевого сепаратиста, що тероризує людей.

 

отаке розбурхане, розкошлане, збурене і неоднозначне місто.

 

мені хотілося поговорити з місцевими «за життя», але на це просто не було часу. на жаль. мали хвилин 40, аби побігати познімати.

 

намотали по донбаській спеці майже 400 км, повернулися просто виснажені.
а треба було негайно переганятися, начитуватися, включатися.
я би насправді всім оцим дівчаткам і хлопчикам, які нині здають документи для вступу на журналістику, замість гламурного життя в кадрі, яке вони собі уявляють, показала краще отакі прості, буденні, виснажливі, даруйте, по літній спеці - смердючі репортерські будні. коли на тобі 3 кілограми першосортної дорожної пилюки, пісок в зубах і очах та єдина мрія - встигнути прийняти душ ДО включення, аби мікрофон не прилипав до рук.

 

але я дуже люблю саме таку свою роботу:-)

Запись сделана с помощью приложения LiveJournal для Android.


День почався шляхом на Краматорськ і неймовірною зливою.

В штабі АТО із самого ранку нам пообіцяли організовану поїздку в звільнений Дзержинськ. тож ми їхали, уявляючи, що увійдемо сьогодні в нього, наче наші прадіди у Берлін, а тим часом - пакували камеру в дощовик.

в штабі АТО нам спершу запропонували інтерв'ю із міністром оборони. ми взяли його в облогу із вимогою: дайте журналістам змогу їздити в реальні місця, аби бачити, як працює українська армія. він дивився на нас, як на дітей неслухняних. все буде. зачекайте. небезпечно. і додав, що Дзержинська сьогодні, швидше за все, теж не буде. бо ті, хто - цитую - «вчора в Дзержинську стояв проти нас із автоматами, сьогодні перевзулися в домашні капці та побрали своїх діточок на руки, чекаючи слушної нагоди». ми наполягали. міністр наче здався. і попросив півтори години зачекати - доки звільняться люди, що будуть нас супроводжувати.

тим часом міністра треба було зігнати. себто - передати зняте інтерв'ю на Київ. для того нам із собою дають пристрій із англомовною назвою «лайв ю», який ми по-кацапськи називаємо «балалайка». утім, пристрій - то ще не гарантія успішного перегону. спершу треба знайти зв'язок. для того - поїхати в Краматорськ. а там - у прямому сенсі бігати вулицею з балалайкою на витягнутих руках і ловити сигнал. задача це, м'яко кажучи, не з простих, бо в повоєнному Краматорську й Слов'янську зв'язку належної якості нині майже нема. тож ми «танцювали» із балалайкою хвилин 40, доки таки перегналися.




до слова, сигнал ми піймали на однойменній вулиці нашого оператора Олега Кіма:-)


в Дзержинськ ми сьогодні так і не потрапили. колону цивільних авто по дорозі до міста з прилеглих лісосмуг обстріляли із мінометів. зважаючи на це, добро на поїздку військові нам сьогодні так і не дали.

а взагалі - я вже починаю звикати до цих місцин. до цих промислових запилених вулиць з подекуди ростріляними шибками. до цих розбитих, в тому числі снарядами, доріг. до патріотичних плакатів на кшталт «дякуємо українській армії за визволення Краматорська», до безкінечних блокпостів з до чорноти засмаглими солдатами.

я чи не вперше за всю журналістську кар'єру відчуваю, що роблю щось по-справжньому цікаве, важливе, життєве. і, якби не пообіцяла декому негайну поїздку в зоопарк після повернення, попросила б залишити мене тут іще на один тиждень. хоча, безумовно, знову сюди відряджусь:-)


Запись сделана с помощью приложения LiveJournal для Android.


В Харкові опинилися пів на сьому ранку. я ледве дотягла свій бронік з вокзалу до таксі. такий тяжкий - ну мало не плакала. до Ізюму їхали майже 2 години. що вразило найбільше - краса Харківщини. і поля соняшників висотою до самого неба.

кинули сумки в готелі. і зразу погнали в Слов'янськ - я ще з Києва домовлялася із волонтерами. Блокпости. обов'язково з українськими прапорами. за день витягала свій паспорт на блокплстах разів сім. «Ваші документи». «покажіть, що в багажнику». «о,преса. що знімати будете?» «о, землячка!» «щасливої дороги». і обов'язкове - «будь ласка».


що здивувало. хлопці - такі хлопці. навіть тут. спека, задуха, сховатися ніде. а вони - через одного - в обтягуючих майках, що підкреслюють атлетичний і засмаглий торс, в банданах під колір майок. моделі.

Слов'янськ. місто - на місці. за густими садами й трояндовими клумбами понівечених будівель майже не видно. це те, що зняли, пробігаючи повз. На жаль, фотками для блогу часу майже нема.




Це - зруйнований християнський центр. тут загинула дитина.


а троянди цвітуть так, наче ніякої війни не було.

В місто масово повертаються слов'янці. багато мам з колясками, діточок, підлітків, молоді. порадувало - за день не чули майже нічого сепаратичного. навпаки - «зачем эти россияне пришли на нашу землю?», «Украина – едина», «как такое может быть, что мы в своей стране не можем помириться?» чи то ми таку тему знімали, чи люди такі траплялися, чи слов'янців їхня біда таки чомусь навчила - не знаю.

увесь час в бігу-бігу-бігу. намотали 300 км. відучора перший раз поїла сьогодні о 17.00. живемо в Ізюмі. в майже ідилічному придорожньому будиночку.

номер - повністю з дерева. вечеряла надворі, серед клумб, під цвірінькання горобців та запах дощу, що збирався. майже ідилія - чи могла я подумати, що знайду справжній релакс у зоні АТО?) на кожному кроці в місті - українські прапори. це взагалі тут - потреба номер один. везла поїздом цілу торбу прапорів для батальйона «Київ», що базується в Слов'янську, - волонтери попросили. вони спитали бійців, що передати найперше. ті сказали - жовто-блакитні стяги. коли принесла їх у частину, медик Оксана, затягнута в камуфляж, міцно-міцно мене обійняла. Може, я, з Києва, пахну їй миром більше, аніж оця суперечлива звільнена земля, на якій дислокується її частина?.. прапори - на кожному розі і на кожній воєнній машині.

до сліз. але не все так солодко. «На цьому мості в Ізюмі все обвішано прапорами, - сказав мені таксист Макс. - Але кожної ночі їх зривають. доводиться вішати заново».

дуже хочу в звільнений Дзержинськ. але не певна, що військові пустять. вчора журналістів організовано возили в броніках на передову під Луганськ, шкода, що нас тут іще не було.

п.с.включила телевізор, аби відключити голову. за іронією долі, якісно тут нині ловить тільки «5» канал:-)

Запись сделана с помощью приложения LiveJournal для Android.

2014-04-05 12.57.53

Сьогодні вперше начитували міні-новини із суфлером на камеру - у тій легендарній студії "1+1", де читають випуски "ТСН" його ведучі. Що відчуваєш, коли сидиш на тому ж стільці, за тим же столом і дивишся у ті ж камери, що й Алла Мазур, Наталія Мосейчук та Ліда Таран - описувати не буду:) Мова про інше.

Read more...Collapse )
2014-04-04 16.57.11

Збулося!! Фотосесія для професійного портфоліо, яку нам пообіцяли на першому занятті в школі "1+1", сьогодні нарешті відклацала:) Зранку ми вперше побачили один одного без найменшого мейкапу і подекуди - були вражені:) Мали купу нетерплячих передчуттів, емоцій та сперечань на тему, яка півгрупа буде фоткатись першою, а яка - тимчасом піде на техніку мовлення. Зорі потасувалися так, що я опинилася в першій півгрупі, але у третій двійці за чергою до візажистів-перукарів (загнула, да?:)) Одним словом, це значило, що я не рвалася грудьми потрапити в перші ряди охочих до фотозабав і чекала своєї черги майже дві години.

Річ у тім, що я терпіти не можу фоткатися. Із моїм стажем роботи на відеокамеру це парадокс, да. Але професійних фотосесій я уникаю ще від початкових класів своєї середньої школи. Тоді до неї виписали фотографа, аби він увіковічнив кільканадцять відмінників для "дошки пошани". Серед них була і я. Смішно згадувати, але того дня мама зав'язала мені урочистого "кінського хвоста" - так сильно, що мені очі на лоба лізли. Фотографові не сподобалася моя чисто біла сорочка, і він десь нажебрав мені чужу, товсту, сіру й колючу кофту - аби розбавити кольори на чорно-білій світлині. Потім я чемно й довго виконувала його наказ "не моргай!" - і з кожною секундою мої й без того великі очі, націлені в об'єктив, ще більше росли. Фотка вийшла настільки жахливою, що кілька наступних років хіба лінивий не спинився біля неї поржатисміятися, йдучи повз "дошку пошани".

Із того часу з "дошками пошани" і професійними фотографами  я в контрах.
Була ідея й сьогоднішню фотосесію пропустити.
Та зрештою, було б тупо так просто прогавити шанс, тож я дала собі слово бодай спробувати:-)


всі фотки тутCollapse )
Я в последнее время, к сожалению, поудаляла со своей странички в ЖЖ и ФБ фактически всех френдов из России - потому что с каждым днем поток нелицеприятных высказываний о "хохлах", "фашисто-бандеровцах" и "коричневой чуме в Украине" становился все больше и агрессивнее. Наверное, много можно сказать в ответ на эту тему, да только зачем? Если в ответ обязательно услышишь что-нибудь о "зазомбированности", "наркотиках", которыми всех поголовно "накачивали на Майдане", "радикалах, свободно разгуливающих по центру Киева" и кушающих младенцев на завтрак и т.д. Read more...Collapse )

Tags:

Сьогодні був дуже плідний і - знову - насичений день. авжеж, головною його родзинкою став майстер-клас і спілкування з ведучою "ТСН" Наталею Мосейчук. Мені здається, аби я просто побачила її так близько, - уже була б щаслива:) А мати змогу розмовляти, дискутувати, ставити й ставити запитання, розпитуючи про своє, журналістсько-наболіле, і розуміти, що й вона - передусім людина, в якої теж були і тривоги, й сумніви, й невдачі, - це було дуже і дуже для мене важливо. Власне, оцей заголовок - її слова про специфіку роботи ведучих та їх здатність співпереживати, проявляти емоції, жваво та гостро реагувати на співрозмовника в студії.

Говорили довго. І про стандарти професії, і про її особистий в ній шлях, і про "можна-не можна", "варто-не варто" в кадрі. Та головним чином - оскільки в Наталії величезний досвід інтерв'ювання гостей у студії - саме про тонкощі й підходи у спілкуванні з різними людьми. Всього переповідати не буду. Але головне - журналістське - що вихопила із розмови для себе, напишу. Правда, не дослівно, а суть, бо відповіді фіксувала тільки ручкою в блокноті.
з'їж мене:)Collapse )
Где-то с полгода назад, когда в моей жизни завелись постоянные прямые включения в эфире, я поняла, что этого можно не только панически бояться - от этого можно получать еще и нереальный драйв!.. И когда совершенно случайно увидела, что "школа 1+1" (да-да, у "1+1" есть школа!) объявляет набор в первую группу ведущих информационных программ, я решилась.

Сегодня был первый день занятий. Сложно сказать, что это для меня значит. Работа журналистов "ТСН" - для меня это флагман. Высочайшая планка. И давняя мечта.

Очень боялась, что график обучения будет меня выматывать. мы учимся в пятницу-субботу-воскресенье каждые 2 недели. Сегодня провела на лекциях целый день - после тяжелейшего нескольконедельного новостийно-революционного марафона на работе - и поняла, что ни капельки не устала. наоборот - открылось второе дыхание и захотелось учиться, работать и расти, расти, расти над собой. я как будто наконец увидела свет в конце тоннеля, но вместе с тем поняла, насколько длинный и бесконечный этот тоннель. Сколько всего я еще не знаю, не умею, не понимаю, не могу, но очень хочу научиться.


Read more...Collapse )
Эта, пожалуй, - была самой тяжелой за всю историю моей некороткой журналистской карьеры. В столкновениях на Институтской сильно ранили нашего оператора, легче - корреспондента.Read more...Collapse )